"Це теж труд – не забути свою мову"

Як живуть українські села Румунії
Сіра зона між двома країнами це міст через Тису. Ним в обидва боки неспішно походжають люди. Переважно жінки зі старими велосипедами. Біля бордюру одна піднімає блузку і запихає під білизну кілька пачок цигарок. Їх продасть у Румунії по 80100 грн.
 Вы туда ставайте. По вас видно, что туристка, киває на коротшу чергу для власників паспортів ЄС літня жінка з велосипедом з обдертим сидінням.
За румунською митницею одразу починається приватний сектор міста Сигіт. Тут живуть 1,2 тисячі українців. Центральною вулицею проходить група жінок у зав'язаних під бороду темних хустках. Говорять місцевим діалектом української. Вони жительки навколишніх сіл.

Навпроти мерії виблискує на сонці вкритий золотою фарбою пам'ятник Тарасу Шевченку. Недалеко український ліцей його імені.
У суботу в навчальному закладі, крім прибиральниці й директора, нікого. При вході бронзове погруддя Кобзаря. Стіни розмальовані дівчатами у віночках.
 До нас ходять 186 дітей. Переважно з навколишніх українських сіл, розповідає директор 56-річний Касіян Піцура, за походженням румун.
Викладає математику. Народився в українському селі. Закінчив Львівський університет. Водить коридорами старої будівлі з високими стелями і показує класи. Ті прикрашені рушниками, фотографіями видатних українців. Прізвища учнів написані румунською.
 Ліцей повністю фінансує Румунія. Також держава виділяє кошти об'єднанню кожної меншини. Усі вони мають по представнику в парламенті.
Румунський закон про освіту є прикладом для Європи щодо меншин. Тому прийнятий минулого року ваш закон трохи тут людей зачепив. Але ми швидко дійшли до спільного знаменника. На відміну від Угорщини й Польщі, каже Піцура. Був випадок, від якого мені тяжко на душі. Торік зі мною зв'язалися з Івано-Франківська. Запропонували організувати у себе акцію зі збору книжок для нас. Я з радістю погодився.
Книжки зібрали. Але всі документи для передачі понад тисячі екземплярів через кордон не підготували. Румунська сторона зрозуміла, що це не бізнес. Пообіцяли пропустити книжки, лиш попросили правильно підготувати папери. А наступного дня Лариса Ніцой (письменниця. Країна) написала у Facebook, що румуни не пустили українську делегацію, забрали книжки, порушили права українців. Потім вибачилася, коли все їй пояснив. Але найприкріше інше: коли запитав пані Ніцой, чи знає про існування в Румунії українського ліцею, відповіла, що ді­зналася про це два тижні тому. Верхівка знає про нас Павло Клімкін (міністр закордонних справ України. Країна) двічі приїздив, був президент Віктор Ющенко. А далі туман.
На виході з приміщення Касіян Піцура розправляє пришпилений до стіни прапор України поряд із прапорами ЄС та Румунії.
 Охоче чекаємо вас у Євросоюзі, каже. Румунія підтримує Україну. Але про події у вас тут мало говорять. Ніхто не бачить кінця конфлікту на Донбасі.
Українці третя за чисельністю етнічна меншина Румунії, після угорців і ромів. Налічує зо 50 тис. осіб. Більшість живуть на півночі держави у Південній Мармарощині. Її центром є Сигіт.
 Хижа, Полонинка, Пелешата від "пелехата", Плішка, що означає "дуля" по-закарпатському все наші назви, показує пальцем на придорожній карті назви населених пунктів Мармарощини 35-річний Стефан Лупшак, голова молодіжної організації "Демократичного союзу українців Румунії".
Ми приїхали до села Руська Поляна. Тут живуть 10 тис. українців, або 97% населення села. Називають себе гуцулами.
Руська Поляна оточена горами. Це кінцева точка шляху далі тільки Карпати із залишками травневого снігу на вершинах. У центрі села розташована школа з українською мовою викладання. На підвіконні стоять прапори України та Румунії. Дорогою поміж автівками інколи проїжджають підводи, запряжені прикрашеними червоними китицями кіньми.
 Тут різні жили національності: українці, жиди, поляки всякі, відповідає 27-річний Михайло Волошин на моє запитання: чи він українець.
Зупиняється з велосипедом за селом біля бурхливої річки. Має яскраву руду бороду й чорне волосся під крислатим солом'яним капелюхом. Деякі запитання повторюю кілька разів, щоб зрозумів.
 Я 14-річним поїхав в Італію, говорить Михайло. Неньо там працював ще за Чаушеску. Я теж став робить на стройці. А тут уся рідня. Повернувся. Далі побачу, куди йти. Тут нема роботи ні на землі, ні в індустрії. Багато молодих поїхали в Іспанію, Португалію. Також у "долину" Тімішоара, Бухарест, Сату-Маре. Їдуть працювати, де є земля, анімали.
 Анімали?
 Скотина, худоба, пояснює Михайло. Я в Італії маю до 1,4 тисячі євро. У селі ж хіба 400 заробиш на місяць. Треба тяжко маржину (худобу. Країна) доглядати, сіно косити, Михайло сідає на велосипед і крутить педалі в напрямку лісу.
 У 1215 років я в цих горах ломи (хмиз. Країна) складав. Прочищали ліс, щоб здорові дерева краще росли. Важко робили, ой важко, говорить отець Юрій Альбічук, 67 років.
Сидить за кермом чорного "Фольксваґена". Везе нас із Руської Поляни до свого села Вишня Рівня. Дорогою читає напам'ять твори Івана Франка і Тараса Шевченка. На останніх рядках поеми "Наймичка" пускає сльозу.
 Ще у ліцеї постійно брав участь у конкурсах із декламування віршів румунською, українською, німецькою, каже отець. Старався страшенно вчитися, аби піднятися. Був сиротою, мами не пізнав. У родині було багато дітей. Закінчив румунську школу. В інституті богословія мав стипендію, бо добре вчився. Влітку, поки всі йшли на канікули, був тим, котрий мітлою подвір'я підмітає. Рубав дрова, носив усе для кухні. За це ректор дозволив у подальшому безкоштовно їсти і спати в інституті. Усю стипендію я відносив у банк. По закінченні інституту міг сказати своїй майбутній жінці: "Одружуємося. Маємо за що купити перстні, одягтися, взяти корову".

У Вишній Рівні отець Юрій має парафію при православній церкві. У школі з українською мовою викладання навчаються зо 200 дітей. Назви офіційних установ дублюються українською.
 За останні два роки був у Києві двічі. Не дуже привітно відповідають на вулиці, коли про щось запитати, особливо російськомовні. Як і наші гонорові "реґасари" у Бухаресті. Називаємо їх від слова "реґат" "царство". Бо там сидів правитель, продовжує отець Юрій. У Києві полюбив метро. Воно не до порівняння з бухарестським чистота, порядок, пунктуальність, комфорт. Мав вільні 2 години й кажу помічниці Сімоні: "Ходімо у метро кататися".
Вдома отця Юрія чекає матінка Марія. Накриває обід в альтанці на подвір'ї. Ставить пиріг із кукурудзяного борошна та зелені варзар, овочеву чорбу, квасолю з любистком. Усі страви пісні, бо п'ятниця. На столі стоїть дволітрова пляшка з українським квасом.
 У Сигеті багато гарних магазинів, каже матінка. Все можна купити. Часом у Солотвино їжджу на закупи. Побачу українське так душа до того і проситься.
65 років на світі прожила, а лиш останні кілька стала чути про якихось русинів, що підняли тут свій рух. Я українка, і крапка.
 Це теж труд не забути свою мову, розповідає у поїзді Стефан Лупшак. Має чорну густу бороду, що контрастує на фоні яскраво-блакитної сорочки. Більшість часу проводжу в Бухаресті. Навчався у Львові на українській філології. Там опанував літературну українську. Коли приїжджаю, батьки починають під мене підлаштовуватися. Кажу: "Ви говоріть зі мною по-нашому". Бо відчуваю, що забувається. Тому постановив собі: кіко буду приходив додому, тіко буду говорив по-мармароськи.
Колія пролягає вздовж кордону з Україною під горою. Сільські краєвиди змінюються тунелем із дерев. Свіже травневе листя б'ється об вікна вагона.
Село Стефана Вишівська Долина кінцева зупинка поїзда з Бухареста. Лежить між гір на березі Тиси. На протилежному березі ріки розкидані по лісистих схилах обійстя. Це село Ділове, Україна.
 Вважаю себе діловецьким, каже Стефан.
Раніше тут було одне село Требушани. Кордон через нього вздовж річки проліг 1920-го в рамках поділу території між країнами Антанти й Угорщиною.
У Вишівській Долині живуть близько 1,5 тис. українців і з півсотні румунів. Останні колишні прикордонники, які створили тут сім'ї, часто з українками.
 Серце ми ся болит! Але ж колія деревами поросла! кілька разів повторює Стефан. Занедбаною колією, що губиться у гущавині, йдемо до залізничного контрольно-пропускного пункту на кордоні. Він останніми роками нечинний. А ще недавно тут потяг з українського Рахова до Сигета ходив. Якби рух відновити, був би чудовий туристичний маршрут. Думаю, коли Україна вступить до ЄС, це неодмінно станеться.
Минаємо будівлю прикордонників, які контролюють територію, ловлять контрабандистів з України. При зустрічі на вулиці можуть попросити документи.
 У вас є з собою паспорт? У мене теж нема. Якщо піймають без нього, доведеться викручуватися, говорить Стефан. А це кінець географії.
Опиняємося перед зачиненими дво­метровими воротами на колії. По той бік Україна. За 40 хв. мандрівки не зустрічаємо жодного прикордонника.
5 травня. У вишівській Долині Вечір перед Днем святого Юрія. У паркани та ворота селяни за традицією повставляли гілки берези. Везуть їх велосипедами з лісу.
Із настанням сутінків на українському березі Тиси то тут, то там піднімаються високі вогнища. Луною на всі гори розходяться чоловічі "огогокання". Звичаю "палити ломи", або сухий хмиз, досі дотримуються тутешні гуцули у переддень свята.
 Цього року, вижу, у нас нема ломів. А в Україні традиція зберігається, говорить Лідія Співалюк, вчителька української мови. Чотири роки на пенсії. Йде до магазину поруч залізничної станції. В одній руці тримає жмут березового гілля, в другій пакет. А раніше хлопці збиралися прямо тут. Приносили хмиз. Або брали каучуки (шини. Країна) від машин, запалювали. Зараз просто кричать, а раніше з одного на другий бік гукали: "Чародільниці, абисти іщезли, абисти пропали!". Проклинали тих чарівниць, які молоко у худоби відбирають. Бо наступного дня виганяли тварин вперше на пашу.
Просила учнів записуйте це все. Пісень не знають. Та й не хочуть. Аби ж ви бачили наші весілля. Лиш те, що чуєте, жінка показує на бар, звідки лунає народна румунська пісня. Я не проти румунської музики, але ж треба своє зберігати. Дякувати Богу, ще у церкві файно українською правиться.
Мала в листопаді зустріч із жінками з українських сіл. Плакалися, що українська мова занепадає. В нашій школі діти на перерві ще не розмовляють по-румунськи. А підіть у Бистрий там і в сім'ї вже по-румунськи говорять.
Викладати тут українську то
не є легко. У мої часи не було таких можливостей, інтернету, де можна знайти вправи, посібники. Пам'ятаю, вчили оповідання "Козачка" Марка Вовчка. Питаю дітей: "Як би ви переклали слово "козачка" румунською?". Що, думаєте, сказали? Капріца козочка. Діти навіть ніколи не чули, що то є козак.
Та й тепер далеко не краще. Як директор школи румун, то каже учню: "А, необов'язково тобі записуватися на українську".
Двоє чоловіків із товариства, що п'є пиво під баром, приносять на галявину шину й непотріб. Поливають бензином і підпалюють. На горі у Вишівській Долині спалахує ще одне вогнище. На українському боці в цей час гасне остання пляма світла і западає темінь. Годинник показує 22:00.

Читать польностью: https://gazeta.ua/articles/people-and-th...

Самые важные новости дня с facebook & twitter


Похожие новости

В России отменили показ фильма Сергея Лозницы "Донбасс" 0 0 0
"Приложила руку третья сторона!" Хорватский воин уличил РФ в пропаганде на ЧМ-2018 0 0 0
"Земля трескается на глазах": в Крыму сообщили о бедствии 0 0 0
Виснажені люди, "кравчучки" та побиті вікна - показали колорит привокзальної площі європейського міста 0 0 0
"Была нашей тысячу лет": в России нагло "присвоили" Украину (видео) 0 0 0
"Челсі" витратив більше 50 млн євро на трансфер хавбека "Наполі" 0 0 0
Хацкевич: Гонсалес знаходиться у пошуках нового клубу, Гуйе покинув "Динамо" 0 0 0
Воротар збірної Ірану отримав пропозицію щодо переходу в "Динамо" – ЗМІ 0 0 0
Зачем МОЗ создал ЧК 0 0 0
Квотировать нельзя помиловать. Как "чёрные списки" и квоты влияют на радио и телевидение 0 0 0