"Запросили Сашу погостювати місяць, а він їхав назавжди"

 У пологовому лікарі сказали, що не виживу. Мама написала відмову. Мене віддали в будинок дитини, розповідає 27-річний Олександр Редчич із Чернівців. Має дитячий церебральний параліч. 22 роки прожив в інтернаті в Ніжині на Чернігівщині. Цьогоріч його до себе забрала сім'я.
Олександр народився в Києві. Крім ДЦП, мав вовчу щелепу й заячу губу. Вперше пішов у 9 років після лікування та масажів.
 У 12 почав дивитися на себе в дзеркало, каже чоловік по телефону. Подумав, як далі житиму з такою зовнішністю щелепа деформована. Почав просити в керівництва інтернату щось зробити із заячою губою. Лікарі говорили, не візьмуться, бо можу не вижити. Я наполягав.
2003-го зробили першу операцію. За рік ще одну. Всього їх було п'ять. Я почав краще розмовляти, вчився читати, писати. Хоча наука давалася тяжко.
В інтернаті було по-різному. Якщо хтось не слухався, вихователі кричали, давали заспокійливе. Я таблетки випльовував. Найгірше дітей не чули. Бувало, дорослі лякали, що відправлять нас у психоневрологічний інтернат для людей із розумовими вадами.
На початку 2017-го Олександр намагався розшукати рідну матір. Її знайшли журналісти. Запросили обох на телебачення.
 Маму шукав, аби подивитись їй в очі. Щоб побачила, який я здоровий, продовжує чоловік. При зустрічі нічого від неї не вимагав. Хотілось тільки материнського ставлення. Під час телепередачі вона мені пообіцяла підтримувати зв'язок. До себе взяти була не готова. Однак після того не спілкуємось, уникає мене. Зате після ефіру мене знайшла нова родина.
Півроку Олександр живе в родині Валентини й Василя Кушнірів у Чернівцях. Вони мають 17 дітей дев'ятеро власних і восьмеро прийомних.
 З іншими дітьми швидко знайшов спільну мову, додає Олександр Редчич. Тут маю своє ліжко, шафку. ­Допомагаю мамі посуд мити, готувати, за курми доглядати. Навчився смажити й варити картоплю. Бо в інтернаті нас вчили тільки себе обслуговувати, читати й писати. Нікого не хвилювало, яке буде наше життя потім. Тоді бачив лише два варіанти на майбутнє жити в психоневрологічному центрі, а потім у пансіонаті для людей похилого віку.
 Про Сашу мені розповіла сестра Світлана. Вона сама взяла двох хлопців з інтернату 15-річного Вадима й 23-річного Миколу, розповідає прийомна мати Валентина Кушнір. Ми з чоловіком подивилися передачу з Сашею, просльозилися. Хоча боялися брати такого дорослого хлопця. Потім подумала: "Якщо Бог дав нам сили на стількох дітей, то дасть і на цього". Запросили Сашу погостювати на місяць, а він їхав назавжди. З перших днів почав звати мене мамою, а чоловіка татом.
Саша дивувався, що треба багато працювати, робити щось самому. Казала йому, аби вчився любити, прощати, допомагати іншим. Інколи ображався, йшов у свою кімнату. Через деякий час виходив і каявся: "Я обдумав все. Ваша правда, вибачте".
Олександр мріє бути журналістом.
 Хотів би показати справжнє життя в інтернаті, в якому жив, говорить він. Розумію, що професія мені не світить. Аби хоч якось реалізуватися, купив фотоапарат. Знімаю знайомих, пейзажі, цікаві ситуації.

Читать польностью: https://gazeta.ua/articles/people-newspa...

Самые важные новости дня с facebook & twitter


Похожие новости

Листоноші приходять 46 км гірськими стежками - показали найвище в світі відділення пошти 0 0 0
Україна збільшила імпорт сала більш ніж на 50% 0 0 0
Трамп возмущен числом утечек из ФБР в "лживые СМИ" 0 0 0
Омбудсмен РФ не відвідає Вишинського, поки Денісову не пустять до Сенцова 0 0 0
"Брак с андроидом": Казарин объяснил, куда движется мир 0 0 0
10 способів, як заохотити дитину читати 0 0 0
Расследование о российском вмешательстве в выборы запомнится "темной страничкой" в истории - Трамп 0 0 0
Колишній воротар "Динамо" виступатиме у чемпіонаті Угорщини 0 0 0
Новости Крымнаша. "Три корочки хлеба в Стране дураков" 0 0 0
Квотировать нельзя помиловать. Как "чёрные списки" и квоты влияют на радио и телевидение 0 0 0